Генерал із Зеленого

(Борис Сергійович Шульженко)

    В довіднику «Історія міст і сіл УРСР» є такий ко­роткий рядок при описі села Іваниця та сіл, які зна­ходились у підпорядкуванні місцевої сільради: «Урод­женцем с. Зеленого є генерал-лейтенант Б. С. Шульженко». Один невеличкий абзац і відразу допущено дві помилки. По-перше, Б. С. Шульженко на­родився в Хоружівці і уродженцем Зеленого факти­чно не був, а по-друге, звання генерал-лейтенант він так і не отримав у зв’язку з раптовою смертю. Мо­жливо, всі крапки над «і» допоможе розставити книга його сина Володимира Шульженко «Борис Шульженко. Особистість і час: Документи, спо­гади, матері­али», але, звичайно, далеко не всі. Леге­ндарне «КГБ» зуміло зберегти чимало таємниць, які навряд чи коли-небудь вийдуть на білий світ із не­буття, а ге­нерал Шульженко, як відомо, тривалий час працю­вав саме в цій таємничій структурі.

    Зелене

   За село Зелене Іваницької сільської ради говорить красномовно сама назва, хоча більш слушним було б – «зеленомовно», якби таке слово було у вжитку. До розбудови поселення, яке з’явилось завдяки старан­ням князя Щербатова, тут існував хутір Кучковий. Хутір стояв на перетині дороги із Хоружівки до Іва­ниці та шляху з Недригайлова до Тернів. Можливо, саме тому, що в цьому місці сходились до кучі кілька шляхів, і була отримана саме така назва – Кучковий. Такі невеличкі хутори, які тулилися біля головних шляхів, виконували роль так званих «питейных заве­дений». Обов’язковим атрибутом такого хутора було джерело чи колодязь, де подорожній міг перепочити, попити води та напоїти худобу. Це щось на зразок сучасних автозаправочних станцій. Правда, в ті часи, кінські чи волячі сили були натуральні і пили воду, а сучасна автотехніка вже п’є бензин.

   За наказом князя Щербатова Зелене було забудо­ване у вигляді літери Щ, що ж, як кажуть – «хозяин-барин». Озеленення в кінці ХІХ на початку ХХ сто­ліття було досить поширеним явищем в наших краях. Саджанці екзотичних дерев та кущів завозились із-за кордону і на землях поміщиків, як гриби після дощу, з’являлись цілі розплідники зелених насаджень. Отак і князь Щербатов доклав всіх зусиль, щоб Зелене на­справді потопало в зелені. Розказують, що навіть дах панської економії був пофарбований у зелений колір. Так що Зелене було справді зеленим.

   Саме в Зелене у 1924 році і переїхала з Хоружівки сім’я Шульженків. Причина на той час була досить поважна. На колишніх щербатовських угіддях, які перейшли у власність Радянської держави, молода сім’я з Хоружівки отримала свій шмат землі і таким чином змінила свою прописку з хоружівської на іва­ницьку. А народився Борис Сергійович Шульженко таки у Хоружівці 24 серпня 1919 року.

   Зелене залишило в пам’яті Бориса Сергійовича най­кращі спогади, бо саме тут пройшло його дитинство і саме тут майбутній генерал пізнав ази шкільної на­уки. На жаль, у травні 2013-го  Дараган – Зеленівська школа випустила останніх початківців. В школі, де колись навчався Борис Шульженко, пролунав дійс­ний, а не черговий, останній дзвоник і навчальний за­клад припинив своє багаторічне існування.

      До генеральської сходинки

   Після закінчення початкової школи в Зеленому, Шульженко продовжив навчання у Хоружівці. Потім його батька взяли на роботу до районної міліції, а той і сина перевів навчатись до Недригайлова. Тож завер­шив Борис свої шкільні університети вже в Недригайлівській середній школі. У 1937-му році Шульженко становиться студентом Київського дер­жавного університету. Та закінчити геолого-геогра­фічний факультет столичного ВУЗу не дала війна.

   З початком війни Борис Сергійович йде на фронт. В серпні 1941-го вперше був тяжко поранений в груди. Після госпіталю, в 1942 році закінчує курси молодших командирів і продовжує свій фронтовий шлях у 250 окремій курсантській бригаді. Далі були бої на Ле­нінградському фронті, де у складі 2-ї ударної армії він керує взводом артилерійської батареї. Нове пора­нення і лікування в одному із шпиталів міста на Неві. З травня 1944 року лейтенант Шульженко – командир артбатареї 406-го стрілецького полку, 124 стрілецької дивізії. Останнє поранення в обличчя було найваж­чим. Оперував Шульженка полонений німецький лі­кар, бо нашим військовим ескулапам такі операції були не під силу. Лікуватися довелось до листопада 1944-го, а потім, у зв’язку з інвалідністю І групи, він був відправлений в запас.

   Після демобілізації Борис Сергійович закінчив на­вчання в університеті та там і залишився на комсо­мольській роботі. Спочатку працював комсоргом Київського університету, а з вересня 1946-го був об­раний 1-м секретарем Київського міського ЛКСМУ. З лютого 1948 року Шульженка обрали 1-м секретарем Київського обкому комсомолу. Цього ж року його політична і громадська діяльність була оцінена най­вищим орденом держави – орденом Леніна. А вже з 1954-го він на партійній роботі – заступник заві­дую­чого відділом пропаганди та агітації ЦК КПУ.

    10 червня 1957 року Шульженко переходить на службу в «комітет». Його призначають начальником 4-го управління КДБ при Раді Міністрів Української РСР і присвоюють звання полковника. 4-е секретно-політичне управління було розформоване в 1960 році, а його функції потім передали до контррозві­дки. Та Борис Сергійович на той час вже був засту­пником голови КДБ рес­публіки. Першим заступ­ни­ком голови українсь­кого КДБ він прослужить до са­мої смерті у червні 1970-го.

    9 грудня 1964 року Шульженко отримає ге­нераль­ські погони, а ще через три роки буде наго­роджений  другим  орденом Леніна.  

                                                                   

   Відзначати 25 річницю перемоги у Великій Вітчиз­няній Війні Шульженко прибув до Іваниці. Кілька останніх років на травневі свята він відвідував рідну домівку у Зеленому, гостював у старенької матусі. Як завжди, радо вітали його в рідній оселі, де тепер разом з матір’ю мешкала і родина його меншого брата Дмитра.

   Заходи 9 травня в Іваниці відбувались за звичним сценарієм. Вранці з гучномовця,що висів на висо­кому стовпі край вигону, лунала класична музика та пісні воєнних років. Особливий тон задавала пісня «Степом, степом»:

Степом, степом йшли у бій солдати.

Степом, степом даль заволокло.

Мати, мати стала коло хати,

А кругом в диму село…

   Коли з гучномовця лунали слова цієї пісні, то по тілу починали пробігати мурашки. І хоча степу поб­лизу села немає, та відразу ж поставала картина бою в 1943-му. Чисте, неначе степ поле, між Городищем та Іваницею, яке треба було перейти нашим солдатам та яке тоді мало хто перейшов під шквальним вогнем фашистів.

   Меморіального комплексу на той час в селі ще не було і до братської могили, де сплять вічним сном полеглі в 1943-му воїни, підганяли колгоспного гру­зовика, на кузові якого і облаштовували трибуну для виступів. Оскільки мобільна трибуна була невелич­кою, то її займали почергово. Спочатку місцеве кері­вництво в оточенні поважних гостей виголошувало свої промови. Потім на сцену піднімались школярі, які декламували вірші про війну та перемогу. Обов’я­зково зачитували поіменно: воїнів, полеглих за визво­лення села; партизан-підпільників, які були закато­вані фашистами; а також односельчан, які не повер­нулись з війни. Згадували і батька генерала  – Сергія Івановича Шульженко, який був у партизанському загоні і загинув від рук фашистів.

   Закінчувався мітинг салютом із мисливських руш­ниць. Більше дюжини сільських мисливців шикува­лися в ряд, осторонь від мітингуючих. Керував цим процесом протягом кількох десятиліть Москаленко Василь Михайлович. Так, за помахом його руки, мис­ливці дірявили дробинками небо. Стріляли три рази, і коли всі попадали в унісон, то гупало здорово, неначе грім серед білого дня. Звичайно ж, бували і осічки та постріли в різнобій, які потім ставали предметом тривалого обговорення. А тоді, наставала черга ма­лечі – збирати відстріляні гільзи, наввипередки – хто більше. 

      

   Крутилися малі і поблизу Шульженка. Поява в селі справжнього генерала була неабиякою подією і кож­ному хотілось підійти поближче. Місцеві хлопчаки старались не проґавити момент, коли з-під цивіль­ного плаща з’явиться генеральський мундир із чис­ленними нагородами. Борис Сергійович зазвичай хо­див у цивільному одязі, і лише коли гостей запрошу­вали на трибуну, він хутко знімав свій плащ і поста­вав перед оточуючими у всій генеральській красі. Момент перевтілення і старались не проґавити міс­цеві дітлахи.

Це був останній візит генерала на Іваницьку землю. 4 червня 1970-го року Б. С. Шульженко раптово по­мер у потязі, що прямував до Донецька.

   Поховали Бориса Сергійовича на Байковому цвин­тарі в Києві. В некролозі, опублікованому в респуб­ліканській пресі, відмічалось: «4 червня 1970 року раптово помер депутат Верховної Ради Української РСР, перший заступник голови Комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР, генерал-майор Бо­рис Сергійович Шульженко…». Під некрологом прі­звища: першого секретаря ЦК КПУ П. Ю. Шелеста, голови КДБ СРСР Ю. В. Андропова, Голови Ради Мі­ністрів УРСР В. В. Щербицького та ще більше сорока прізвищ найвищих посадовців республіки.

   Не судилося Шульженку доїхати до шахтарської столиці, де мала відбутися нарада в обласному управ­лінні КДБ, на яку і їхав генерал. А ще була заплано­вана зустріч із виборцями Харцизького виборчого округу, від якого Шульженко був депутатом Верхов­ної Ради УРСР. Запланованого було ще багато. Там, у «верхах», давно вже ходили чутки, що скоро Голову українського КДБ заберуть до Москви і на його місце назначать Б. С. Шульженка, а тоді б іще одна ге­не­раль­ська зірка лягла на його погони. Можливо на такий перебіг подій і розраховували автори книги «Історія міст і сіл УРСР», вказуючи його звання – «генерал-лейтенант». В 1967 році, коли вийшов друком том книги по Сумській області, головою  КДБ СРСР при­значили Ю. В. Андропова, який відразу ж розпочав масштабну реорганізацію у відомстві. Кадрові перестановки пройшли і на місцях. Кажуть, Борису Сергійовичу пропонували перебратись до Москви, на підвищення, але він відмовився. Сценарій, який вже був заготовлений у кремлівських кабінетах, альтер­нативи не передбачав. Про це свідчить і перебіг по­дальших подій. Вже через місяць після смерті Шуль­женка, головного чекіста України переведуть до Мо­скви, а на його місце звідти привезуть нового очіль­ника комітету.

  Сторінка історії, яка могла б бути, так і залишила­сь неперегорнутою.